Буду згадувати ласки Господні, Господні хвали за все те, що вчинив нам Господь, за велике добро те для дому Ізраїля, що вчинив Він для них у Своїм милосерді, і в ласці великій Своїй!
Ісаї 63:7
Михайло Войтович: "Знай, що ти потрібний Богові!"
"Одного разу після чергової п’янки я посварився з приятелем. Ми вийшли на вулицю, щоб «поговорити». Несподівано у мене в животі опинився кухонний ніж. У розпачі я побіг до лікарні, стікаючи кров’ю. Але на половині дороги зрозумів, що не можу далі йти. Намагався закрити чимось дірку на животі, але марно".
Віталій Волошин: "Я - ходяче чудо Боже!"
"У в житті є речі, про які ми швидко забуваємо. Минають роки, ми змінюємося, разом з нами змінюється все навколо. Але те, що робить Господь, залишається в пам’яті у всіх прийдешніх поколінь. Я ніколи не зможу забути день 29 липня 2004 року".
Андрій Басавро: "Ти потрібен Богу!"
"Спершу я думав, що, на відміну від інших, контролюю себе. Я не збирався ставати наркоманом. Я сильний, отже, не здамся злу на поталу. Вживання наркотиків сприяло появі такої хвороби, як епілепсія. Коли наставав «кумар», траплялися напади хвороби. Це бувало і на вулиці, і в притонах, а я нічого не пам’ятав".
Андрій Ревтов: "Моїми ідеалами були: крута машина, красива дівчина і багато грошей"
"Поїхав у Крим, в мене закінчилися усі гроші. Була осінь, і я не знав, що мені робити. Декілька ночей я спав біля теплотрас і думав: «Як же низько я впав». У мене був єдиний вихід: повернутися додому. Я не знав, що в цей час мої батьки стали віруючими".
Дмитро Шабан: "Вони аж ніяк не думали, що помруть в такому віці…"
"Усі поважали мене, вважали, що я зразкова дитина, оскільки батько мій – пастор. Але віра батьків, служіння в церкві ніколи не подарують спасіння. Кожен повинен особисто зустрітися з Господом. Проте, як правило, ми не цінуємо тим, що маємо. Я ріс і думав, що все так, як має бути".
Максим Баскаков: "Я точно знав, що помру, але так хотілося жити…"
"У 26 років, віддавши половину життя наркотику, я взагалі розчарувався у житті. Довівши до вбогості свою сім’ю, абсолютно розбившись фізично і морально, я потрапив у християнський реабілітаційний центр. Я знав, що ні за допомогою медицини, ні своїми зусиллями, я нізащо не зможу з цього вибратися".
Марія Кухарчук: "Випадковість – слово, якого немає в Божому лексиконі"
"В одну мить зрозуміла, що всі мої мрії рухнули. Я не побачила своєї цілі. Вона зникла. Якось у неділю після Богослужіння я вирішила вчити уроки. Усе було добре, доки я не поглянула на світло. Мені щось заважало читати. Спочатку я не зрозуміла в чому річ, та коли закрила одне око, то побачила лише темряву. Не могла навіть допустити думки, що я не бачу. Але знову ж таки після багатьох спроб усвідомила – я не бачу на ліве око".
Олег: "Добре мені, що я змучений був, щоб навчитися Твоїх постанов!" (Пс. 118:71)
"Спочатку мама працювала, але потім почала сильно випивати і вже не могла ходити на роботу. Щоб мати гроші на випивку, вона виносила все з хати і продавала за безцінь. По ночах я не міг спати, слідкував, щоб мама не винесла того, що ще залишилось".
Олександр: "Хто мені тепер скаже, що Бога нема?"
"Одного ранку я звернувся до Бога: «Боже, якщо Ти є, допоможи мені. Більше ніхто мені не зможе допомогти!». Але Бог не посилав з неба грому чи блискавки, і мені здалося, що Йому байдуже до мене і що Він не чує мене".
Вадим Кашевський: "Я зрозумів, що мені потрібно залишити наркотики, інакше я помру"
"Життя перетворилося на пекло. Я вже не отримував задоволення від чергової дози. І якось, через 10 років після мого першого уколу, я зрозумів, що мені потрібно залишити наркотики, інакше я помру".
Василь Мочарський: "Це були сім хвилин, коли я побачив фізичними очима невідоме!"
"Тієї ночі було зафіксовано клінічну смерть. Дихання і серцебиття припинились, як казали лікарі, на сім хвилин. Це були прекрасні сім хвилин, які перемінили моє ставлення до навколишнього світу. Я мав можливість побачити фізичними очима невідоме".
Владислав: "Він народився не тільки в сорочці, а й у шубі і хутряній шапці", - сказали лікарі"
"Мене возили від однієї лікарні до іншої, але лікарі розводили руками. З такими тяжкими випадками вони ще не стикалися. Протягом року мене регулярно оперували і провели штучне харчування прямо до шлунка".
Юля Оксим'юк: "Я плакала і думала: як до цього часу могла жити без Ісуса?"
"Коли я приїхала на навчання, то вперше в житті, відчула себе самотньою: поруч не було ні близьких, ні друзів, все було новим і незнайомим. З мамою неможливо було так часто спілкуватися, бо мобільні телефони, були в той час рідкістю".
Copyright (c) 2009 Rubka. All rights reserved.