Історія Церкви Християн Віри Євангельської м. Івано-Франківська
(з різних джерел записав Галюк Богдан Петрович)
1. Контекст виникнення церкви
На початок 60-х років ХХ століття в Івано-Франківську діяли дві громади євангельських християн (п’ятидесятників), і обидві не були офіційно зареєстровані в державних органах влади.
Більшою за кількістю членів громадою керував Іван Ящишин. Він мав дар складати пісні (писати слова і музику до них). За усними переказами деяких віруючих, автором декількох десятків пісень, вміщених у збірці «Псалмоспіви. Збірник богослужбових псалмів і духовних пісень» (Львів, 1995 р.), є не хто інший, як брат Іван Ящишин. Цю громаду віруючих називали шмідтовцями, тому що в питанні щодо обмиття ніг вони притримувалися вчення німецького місіонера, який проповідував на заході України, Шмідта (вони не дотримувалися цієї заповіді).
Старшим в Івано-Франківській окрузі над громадами шмідтовців був брат Сабат – людина з пророчим даром.
В іншій громаді євангельських християн м. Івано-Франківська керуючими були брати Харитон Павленко і Єфрем Хома. Цю громаду віруючих називали воронаєвцями, тому що вони притримувалися вчення щодо обмивання ніг, яке проповідував український євангеліст Воронаєв (обмивали ноги).
Обидві громади збиралися по хатах віруючих і таємно проводили зібрання. Між собою жили в мирі, але разом не сходилися і не проводили спільних зібрань. Християнам не вистачало літератури, тому її почали привозити з Польщі. Однак на це потрібні були кошти. Псалмоспіви переписувалися від руки, бо дуже берегли ці цінні видання.
Оскільки зібрання проводилися в приватних квартирах, інформація про наступну зустріч була таємною, і про неї дізнавалися в останній день. Це робилося для того, щоб хоч трохи сховатися від пильного ока влади. Іноді віруючі збиралися на молитви в дні релігійних свят. Коли керівники влади з’являлися на зібраннях, всіх одразу переписували, забирали літературу, часто навіть виривали книги з рук.
Група віруючих, якою керували Харитон Павленко і Єфрем Хома, і стала попередницею теперішньої Церкви християн віри євангельської м. Івано-Франківська, дім молитви якої знаходиться на вулиці Мочульського,1.
2. Відкриття церкви
Харитон Павленко проживав із сім'єю в однокімнатній квартирі в центрі Івано-Франківська (на жаль, точного місцезнаходження квартири встановити не вдалося), тоді Станіслава. Саме в тій квартирі проводилися зібрання церкви. Пізніше, коли громада збільшилась, зібрання почали проводитися і в домівках інших віруючих. Збиралися також у приватному домі брата Федора Вітика (по вул. Спортивна, 17 в тодішньому Станіславові - З 1662 до 1772 року і з 1918 до 1939 року носило назву Станиславів (Stanisławów), з 1772 до 1918 року - Станіслав (Stanislau). З 1939 року радянською владою було повернуто австрійську назву Станіслав, а 9 листопада 1962 року з нагоди 300-річчя місто було перейменовано у Івано-Франківськ в честь видатного письменника Івана Франка).
У м. Коломиї також існувала громада євангельських християн-воронаєвців, і з ними тісно дружили брати Харитон і Єфрем. У Харитона були дві дочки, одну з яких посватав молодий брат Остап Вовк, батьки якого були євангельськими християнами, охрещені Духом Святим з ознакою інших мов, але відвідували церкву баптистів у своєму селі Ганусівці за 20 км від Івано-Франківська. У вівторок ввечері в домі сім’ї Вовків проходила молитва (у тому числі і молитва іншими мовами), на яку з Івано-Франківська приїжджали брати з громади воронаєвців.
Ті молитви почав також відвідувати молодий Євстахій Пуйда із Побережжя, сусіднього з Ганусівкою села, який ходив на зібрання до баптистської церкви в Ганусівці. Він ще не був охрещений ні в воді, ні Духом Святим з ознакою інших мов, але дуже хотів цього. Пастор баптистської церкви бр. Більський знав про гарячі молитви в домі сім’ї Вовків, але нічого не мав проти. Брат Євстахій заявив у баптистській церкві про свій намір охреститися у воді, але коли відповідальний по Івано-Франківській області за баптистські громади бр. Войтович дізнався про молитви Духом у домі Вовків і про те, що Євстахій відвідує їх, то відклав дозвіл на водне хрещення на рік. На одній із наступних молитов Бог через Остапа Вовка промовив до брата Євстахія Пуйди, що приготував для нього служіння в іншому місці.
На початок 70-х років брат Харитон уже проживав у м. Коломиї, а зібрання в Івано-Франківську обслуговували брати з Калуша (громада віруючих там збиралася вже довгий час), а також місцеві брати Вітик та Войцехівський. Служіння спомину смерті Господньої проводив брат Михайло Домінкевич, який для цього приїжджав з Калуша, тому що в івано-франківській громаді рукопокладених братів ще не було.
Брат Євстахій Пуйда після того, як йому було відмовлено у прийнятті водного хрещення в баптистів, почав їздити на зібрання до Івано-Франківська і Коломиї. У 1974 році в Коломиї він з дружиною, таємно від влади, прийняв вночі водне хрещення по вірі. У 1976 році Бог хрестив його Духом з ознакою інших мов, а в 1977 – ще з двома братами Анатолієм Войцехівським та Євгеном Пилипівом – Микола Мельник, відповідальний за служіння в Івано-Франківській області, рукопоклав його на дияконське служіння і направив до Івано-Франківська як керуючого громадою. Анатолій Войцехівський мав допомагати брату Євстахію, а Євген Пилипів став відповідальним за молодіжне служіння в церкві м. Калуша. Керуючим у церкві євангельських християн м. Івано-Франківська Євстахій Пуда був з 1977 до 1983 рр.
Комуністична влада переслідувала віруючих людей. Тому їм часто доводилося платити штрафи, переносити упереджене ставлення на місцях роботи, їхнім дітям – у школах та інших навчальних закладах. Та Бог чудесно заступався за Своїх дітей.
Збереглися свідчення очевидців про надприродні діла Божі. Скажімо, одного разу під вікном будинку, де зібралися віруючі, появився міліціонер. Християни зітхали – знову почнеться тяганина по дільницях, дача показань, штрафи. На проповідника, який в той час промовляв, зійшла сила Духа Святого так, що від його слів почали здригатися віконні шибки, а міліціонер, так і нічого не помітивши, походив під вікном і пішов геть.
А якось на зібрання, яке проводилося в домі сестри Марії Януш, прийшов дільничний (його направив один заздрісний сусід). Вона швиденько сховала свою Біблію під каструлю, що стояла на плиті, і так вберегла її. З цього зібрання забрали до міліції сестру і брата Андрія Войцехівського. Їх допитували, а потім оштрафували. У сестри Олі Полячок забрали переписаний співаник. Якось вона з цікавості зайшла до музею атеїзму і там побачила свій переписаний співаник – він лежав розгорнутий під склом. Удруге сестра взяла з собою подругу Нюру Щукіну, яка стояла на сторожі, а Оля тихенько відсунула скло і забрала свій псалмоспів.
Сестра Міля Хома дуже хвилювалася, як будуть проводитися похорони, коли хтось із віруючих помре. І сталося так, що вона померла першою. Похорон пройшов без перешкод, на нього зібралося багато людей.
На наступному похороні чиновники намагалися розігнати збір, але їм це не вдалося. Брати щільно стали один біля одного і не допустили, аби когось забрали. А забирали частіше молодих, щоб залякати їх і більше довідатися про служіння, а потім писати брудні статті в газети.
Одного разу, коли віруючі зібралися в Старих Богородчанах у сестри Марії Яремко, до її дому під’їхали представники влади з райкому автобусом і забрали всіх присутніх. З ними проводили бесіду, намагаючись, так би мовити, перевиховати, погрожували штрафами. Штраф довелося заплатити лише сестрі, в домі якої проходило зібрання. А штрафували просто – подавали відомості на роботу і з зарплати вираховували відповідну суму.
Коли на роботі проводилися якісь збори, то завжди наголошували, що віруючі мають там бути обов'язково. Здебільшого це були відкриті партійні збори. Після них віруючих залишали і проводили антирелігійні бесіди. Це було неприємно, але християни відчували Божу підтримку, хоча і боялися позбутися роботи. З Івано-Франківської церкви з роботи розрахували двох сестер: Марію Щукіну і Валю Бородату. Офіційна причина: колектив не хоче бачити їх у робочому складі.
Дітей на зібрання водити заборонялося. Молодь не допускали в навчальні заклади, а декого виключали взагалі. Так Миколу Андрусяка виключили з медінституту начебто за неуспішність, хоча студенти з його групи дивувалися цьому, бо знали, що він вчився добре.
У 1981 р. молодий брат Євген Пилипів переїхав із м. Калуша до Івано-Франківська, тут одружився і почав відвідувати місцеву громаду. У 1983 р. він був рукопокладений на пресвітерське служіння в церкві м. Івано-Франківська. У помічники вибрав собі Михайла Шкурата та Антона Борисенка. Брат Євстахій Пуйда почав служити в церкві євангельських християн селища Єзуполя Тисменицького району Івано-Франківської області.
На середину 80-х років ХХ століття церква м. Івано-Франківська налічувала до 40 членів. Християни молилися Богу про свободу та можливість збиратися відкрито і вільно сповідувати свою віру в Христа. І свобода незабаром прийшла.
У 1987 році громада віруючих вийшла на легальне служіння, зареєструвавши статут своєї церкви у відповідних органах місцевої влади, і пізніше стала частиною Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської П’ятидесятників.
На відміну від цієї громади, інша, де керуючим був брат Іван Ящишин, з деяких причин не захотіла виходити на відкрите служіння і до цього часу не зареєстрована та проводить зібрання по домівках віруючих м. Івано-Франківська.
Усе зводилося до того, що потрібно було шукати приміщення. Члени церкви згодилися молитися, щоб Бог дав постійне місце для зібрання. На молитви за цю потребу віруючі збиралися на квартирі сестер Щукіних - Марії та Нюри. І одного разу, коли вони молилися, прийшло слово від Господа через Надю Фігураш з Дніпродзержинська (сестру брата Євстахія Пуйди), яка на той час гостювала в Івано-Франківську: «Дам і не буду зволікати!». Усі раділи, вірили і чекали приміщення. А церква зростала, поповнювалася новими людьми.
Довго велися переговори з місцевими органами влади про отримання приміщення для проведення Богослужінь. Неодноразово відповідальним братам доводилося їздити до Києва, до Москви, оббивати пороги міськвиконкому та облвиконкому. Бог почув прохання Своїх дітей – громаді виділили будівлю римо-католицького костелу на вулиці Перова, 1 (теперішня вул. Мочульського), яка була вкрай занедбана і потребувала ремонту.
Було це у вересні 1989 року. Міністерство культури зажадало 24 000 карбованців компенсації за користування цією спорудою, тому що планувало реставрувати те приміщення і переобладнати під виставкову галерею.
Для невеликої громади християн зібрати таку суму грошей на той час було завданням не з простих. Та віра і покликання Боже допомогли віруючим піти на таку жертву. Згодом необхідні кошти були зібрані. Бог звершував Свою волю. Від оплати за проект – а це була немала сума – 6000 карбованців громада милістю Божою була звільнена. Отже, із 24000 карбованців, зібраних для компенсації Міністерству культури, 18 000 було оплачено, а 6000 залишились для проведення ремонту.
Коли віруючі зайшли в приміщення, брат Микола Андрусяк взяв камінь і на чорній стіні написав: «Час збирати каміння». Усі звели голови до неба і почали ревно молитися, не знаючи, що з цього всього буде.
Реставраційні роботи почалися успішно і з великим ентузіазмом. Спершу взялися відновлювати інтер’єр храму. Повимітали сміття, поставили саморобні лавки, позносили хто що мав.
У приміщенні не було вікон, під час служіння голуби літали над головами. До роботи люди йшли зі своїм знаряддям, і роботи вистачало всім на весь день. Потрібно було годувати працівників, і постало питання про кухню. Варили обіди дома, а їжу у відрах привозили автобусом – маршрутом №13. Посуд теж приносили з дому. Стіл брати зробили з дощок, у кімнаті зліва від сцени зберігали робочий одяг і взуття.
По воду ходили до сусідів, але коли ті довідалися, що то церква п’ятидесятників, відмовилися давати. Якийсь час воду носили від сестри Галини Солодкої, що жила на вулиці Данилевського. Було незручно – вода далеко, а треба її багато. Антон Борисенко потурбувався про газ, щоб куховарити на місці. Поставили балон з газом і плиту.
Сестри готували по черзі, по дві-три, окрім того, деякі працювали за власним бажанням. І працювали дуже дружно. Інколи їжі не вистачало, доводилося розводити її водою з колонки. Але ніхто не жалівся на якісь болі. Згодом кухню перенесли в іншу кімнату. Михайло Шкурат зробив колонку в кухні, і вже була своя вода, згодом придбали холодильники. Продукти приносили з дому. Найбільше на кухні працювали сестри Цеся Вольська, Марія Щукіна, Оля Мазурець.
Михайло Штенград і Василь Семанишин привезли токарський верстат і встановили його прямо в залі, тому завжди було багато пилюки, доводилося часто прибирати. Інші брати привезли риштування, яке хиталося, як корабель на морі. На ньому працювали Зеник і Славік Пікуляки, Василь Двірник, Петро Габ'як та інші брати.
Проблемою було поремонтувати вікна. Славік Пікуляк, Люба Щукіна, Василь і Роман Цимбалюки, Олег Манжула знімали мірки, вирізали форми, малювали – усе робили на цементній підлозі, бо робочих столів не було. До висоти другого-третього поверхів стояли стрімкі драбини із струхлявілих дощок. Страшно було піднятися, а зійти ще страшніше. Нагорі лежали пласти голубиного посліду, тому потрібно було працювати в масках.
Найстрашніше було дивитися, як ішла робота над сценою. Там було дуже важко встановити риштування, надійних довгих дощок не було, монтували як могли, а це було досить небезпечно. Проблемою було також виготувати тексти і розмалювати стіни й колони. Славік Пікуляк і Люба Щукіна були зайняті цією роботою. Працювали допізна, а молитовна група в цей час молилася на балконі. Молитва була відчайдушною, усі спостерігали за тим, як працюють молоді люди на такій висоті. Та завдяки Божій допомозі обійшлося без травм.
У ремонтних роботах брали участь майже всі члени громади. У той час до Івано-Франківська на заробітки приїхала група віруючої молоді із Волинської області. Вони почали відвідувати місцеву церкву і допомагати у відновлювальних роботах. Приїзд цієї групи був як ніколи доречним, тому що на той час молоді в церкві було не так вже й багато. Серед тієї групи був і теперішній старший пастор ЦХВЄ м. Івано-Франківська єпископ Юрій Веремій, а також Сергій Тельятен, брати Валентин та Віктор Черняки та інші. Вони відразу ж долучились до служіння церкви.
За короткий термін завершили ремонт інтер’єру, провели опалення. У грудні того ж 1989 року у приміщенні колишнього римо-католицького костелу було проведене перше відкрите Богослужіння. Громада була невеличка, та віруючі молилися: «Якщо в цьому домі покається хоча б один грішник, – недаремна наша праця». Скептики говорили: «Навіщо було брати таке велике приміщення (44 м заввишки, 40 м завдовжки, 20 м завширшки), ця праця не оправдає себе». Але віра в те, що це діло Боже, не покидала громаду.
Без допомоги «з-за кордону» були проведені внутрішній, а потім і зовнішній ремонт будівлі.
Пастором церкви в той час був брат Євген Пилипів. Він народився у невіруючій сім’ї в Болехові. Але виховувався в бабусі, яка у 60-х роках ХХ ст. навернулася до Господа, тому з дитинства чув про Бога. Закінчивши інститут, працював вчителем в одній із шкіл Чернівецької області. Але Господь уже почав говорити до нього. Переломним моментом у його житті стала, на жаль, трагічна подія – смерть батька. Саме вона змусила Євгена задуматись над життям. Він прийняв Ісуса у своє серце, полюбив читати Біблію і посвятив життя служінню Богу. Господь через Духа Святого сказав хлопцеві, що вибрав його на служіння. Євген не знав, до якого служіння кличе його Бог, не знав до кінця волі Божої для свого життя, але Господь дав йому відчути правильний напрямок.
До Івано-Франківська Євген приїхав у 1981 році. Тут одружився і проживав на вул. Леонтовича, 16 зі своєю дружиною Галиною. У 1983 році його рукопоклали на пресвітерське служіння в церкві Івано-Франківська. У часи переслідування та гоніння бути християнським служителем – завдання не з легких і передбачало велику відповідальність і перед Богом, і перед людьми.
Громада проводила євангелізації на похоронах, на весіллях. Це була єдина можливість проповідувати про Христа. Християни не могли відкрито свідкувати про Ісуса, тому що КДБ стежив за ними.
Та врешті-решт прийшла довгоочікувана свобода і почалось пробудження. Івано-Франківщина була закрита для іноземних туристів, тому що на території області розміщувалися об’єкти стратегічного значення. Тодішня атеїстична влада хотіла зробити Прикарпаття експериментальною областю. Але Господь мав Свій план.
У міру того, як церква зростала, виникла потреба в організації хору. Сестра Оля Скальська запропонувала запросити керівника зі Львова. Він декілька раз приїжджав Івано-Франківська і вчив співати. Спочатку було важко, бо не було пісень з нотами, та й нот бажаючі співати в хорі не розуміли. Та згодом приїхав брат Вадим з Волині і почав керувати хором. Приєдналися до цієї справи Віктор Черняк, Ярослав Олеськів.
У церкві діти навчалися в недільній школі, яка була започаткована ще в підпіллі. Вчителькою була сестра Галина Дудій. Згодом до неї долучилася Анна Борисенко, яка мала досвід в праці з дітьми. Кількість учнів поступово зростала, і вони могли здобувати належні знання Біблії.
Перша відкрита євангелізація церкви відбулася в приміщенні обласної філармонії влітку 1989 року. На неї було запрошено проповідників зі Львова Степана Гаркавчука, Василя Боєчка, Миколу Мельника, а також хор Львівської церкви. В обласній друкарні вперше були надруковані запрошення на євангелізацію. Були запрошені представники влади, зокрема голова міськвиконкому Дребот, уповноважений у справах релігії Пономарьов. Це було справжнє свято перемоги для всіх віруючих, адже Слово Боже не залишилося ув’язненим. Віруючі щиро тішилися, коли на сцену виходили люди, щоб покаятися у своїх гріхах.
У 1990 році при церкві була зареєстрована місія милосердя «Добрий самарянин», яка успішно працювати і сьогодні.
З кожним роком церква зростала. Почалися проводити служіння у найближчих до Івано-Франківська селах, а також у багатьох районних центрах області. Почалося навчання з проповідниками, вивчення Біблії, навчальні лекції. І згодом брати з церкви були послані в різні місця нашої області, де започаткували нові церкви: у Надвірній (Михайло Скибновський), в Бурштині (Зеновій Пікуляк), в с. Комарові (Петро Габ'як), в м. Тлумачі (Іван Іванцюк).
У 1992 році відбулося перше в історії церкви зібрання дільниці за адресою: вул. Угорницька 12/2, кв.41 в Івано-Франківську – у сім’ї Петра та Марії Галюків.
Взимку 1993 року церкву в Івано-Франківську навідав пастор з Норвегії Івар Гюдбрандсен – їхня церква молилася за пробудження в нашій області близько чверті століття. Це була велика радість для віруючих обох країн. З того часу між нашими церквами зав'язалися дуже дружні і теплі стосунки.
У березні 1998 року пастор Євген Пилипів склав свої повноваження і переїхав з сім'єю на постійне місце проживання до США. Пасторами залишилися Олександр Линник і Юрій Веремій.
3. Сучасний етап розвитку церкви
На сьогодні церква християн віри євангельської м. Івано-Франківська налічує до 800 членів. За всю історію її існування біля 300 її членів емігрували до США та інших країн близького та далекого зарубіжжя.
Керуючим органом є братерська рада на чолі зі старшим пастором – сьогодні це єпископ Юрій Веремій. До складу ради входять три пастори: Валентин Черняк (душеопікунське служіння), Геннадій Ліптуга (євангелізаційне служіння), Олег Карпюк (місія милосердя «Добрий самарянин») та 10 дияконів: Петро Вернигора, Михайло Ткач, Володимир Гаврищук, Микола Луцак, Андрій Фундюр, Микола Стафіїв, Олексій Литвинчук, Василь Попудник, Василь Дерун та В’ячеслав Бевзюк.
4. Напрямки діяльності
При церкві успішно працює місія милосердя «Добрий самарянин». Головні напрямки її діяльності – праця в засобах масової інформації. Налагоджено постійний вихід теле-, радіопрограм і газети під однойменними назвами – «Вірую», а також часопису «За євангельську віру» – друкованого органу п’ятидесятницького братства України. В районному центрі Тлумачі функціонує сирітський притулок на 30 дітей «Рідна оселя». Працює студія звукозапису, проводяться євангелізаційні кампанії в Івано-Франківську та області.
При церкві діє недільна школа «Насліддя Христа», у якій навчається до 300 дітей дошкільного та шкільного віку. На базі церкви м. Тлумача діє Прикарпатський біблійний заочний інститут.
При церкві м. Івано-Франківська функціонують відділи:
- євангелізаційний,
- сестринський,
- молодіжний (друк християнської молодіжної газети «Рибка»),
- відділ милосердя,
- господарський,
- музичний (старший хор, молодіжний хор, гурт «Джерело»),
- місіонерський (відкриття нових церков).
Структурною одиницею церкви є домашня група (сьогодні їх біля 30), де старшими є відповідальні дільничні. Усі вони входять до розширеної братерської наради.
Copyright (c) 2009 Rubka. All rights reserved.